Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Балада для Кривої Варги

ModernLib.Net / Современная проза / Соколян Марина / Балада для Кривої Варги - Чтение (стр. 2)
Автор: Соколян Марина
Жанр: Современная проза

 

 



***

Стояв млявий недільний полудень. Потоки сонячного світла, ув’язнені схилами ущелини, не знаходили виходу і лягали примарним плетивом на Шлях, хати і вигони. Хутір завмер, немов заворожений сліпучим маревом полудня. Жодна справа не йшла до рук, хотілося випростатись, розчиняючись у гарячому повітрі…

Лада сиділа у затінку за хатою тітки Кори, споглядаючи краєвиди та сьорбаючи погано зварену, але гарячу каву. Вона нещодавно прокинулась і тепер мляво роздумувала, чи не пройтись до річки, збадьоритись, занурившись у піняву крижану ванну… Раптом в око їй впали двоє, що йшли шляхом, явно прямуючи до тітчиної хати. Дві жінки — не старі, але й зовсім вже не юні. Чорні хустки, босі запилені ноги, зосереджені погляди. Одна з них підвела очі і, зиркнувши в бік Лади, смикнула товаришку за рукав. Тепер вони синхронно зміряли Ладу обуреними поглядами і пришвидшили ходу. Може, пиття кави на ґанку вважається тут граничною непристойністю? — незлостиво подумала Лада. Сьогодні їй не хотілося ніяких дріб’язкових сварок, ніяких прикрих інцидентів. Не хотілося, щоб хтось зруйнував магію цього сонного полудня…

Хряпнули двері, з хати почулися голоси. Візитерки щось схвильовано переказували Корі, тітка відповідала — спокійно і розважливо. Втім, голоси дедалі підвищувалися, нарешті одна з жіночок проказала щось гучно і обурено, немовби погрожуючи. Знов стук дверей, і жіночки йдуть геть Шляхом, гнівливо щось обговорюючи між собою. В бік Лади тепер навіть і не глянули, тож вона зітхнула з полегшенням. Як виявилося, передчасно.

— Ну, і що сі стрясло? — поцікавилася тітка Кора, виходячи з хати.

Лада здивовано обернулася до неї, затуляючись долонею від променів сонця, які били просто в око.

— В сенсі?

— Бачила отих двох бабів? Ганця і Розалія, дві наші найбільші пліткарки. Ось щойно розказували мені, що ти — відьма. У Ганці вночі собака здох, так вона каже, що то ти наворожила.

— Коро, ви що, вибачайте, розумом зрушили? Яка ще відьма? Мені ваша баба Ганця треба як завтра вмирати!

— Та вона й мені не надто потрібна. Лише кажуть, що виділи, як ти вночі цвинтарем вештаєш, з мерцями говориш… ну і зважай, хто ти після цього?

Лада ледве не вдавилася кавою.

— З якими мерцями? Лікуватися їй треба, вашій Ганці!

— Та біда в тому, що то не лише її фанаберія. Тебе й інші бачили.

— На цвинтарі? Ну то й що? Я просто вирішила пройтись перед сном. Не спалося, мені, розумієте, після вашої оповідки про женихів… Коро?!

Тітка Кора зачудовано розглядала Ладу, немов перед нею сиділа волохата бузкова жаба, або щось так ж неприродне.

— Прогулятись… цвинтарем… — вона хитала головою, не в змозі повірити ладиним словам, — Ще й під повним місяцем… Ото дівка!

— А що? Нічого ж не трапилось, Коро! А що собака здох, так на це купа інших причин. Може, ваша біснувата Ганця його сама задушила, щоби було про що плітки розпускати! — Лада вже відверто злостилась, — Правду казав пан Васлав, відьмою кличуть кожну, хто від них відрізняється!

— Пан — хто?!

— Васлав Боро, доглядач церкви. Ну, ви мусите знати, невисокий такий…

— Ага, звісно, — Тітка Кора силувано усміхнулася, — Звісно, знаю. Одна біда — Васлав Боро помер ще як твоя бабця дівкою була…

Лада втупилася в тітку безтямним поглядом. Світ нудотно гойднувся, і попри полуденну спеку, по її шкірі раптом пробігли крижаки.

— Як це? Ви, певно, щось наплутали, Коро… Цього не може бути…

Тітка зітхнула і опустила погляд.

— Може, все може бути, надто ж, якщо вже є… Ну, дитино, життя тобі тут не буде. І клопіт не в Ганці з Розалією. Скоро сюди весь Ясенів прийде… З вилами та кийками. В нас вже є відьма, навряд чи комусь потрібна ще одна.

Лада лише хитала головою, не в змозі вимовити ні слова. Відьма? Яка ще збіса відьма?

— Слухай, дитино. Слід тобі мабуть потихеньку збирати речі… Я не зможу тобі допомогти, коли всі прийдуть на оглядини. Тут нічого не вдієш. Хіба…

— Хіба — що?

— Хіба ти побачишся з Варгою. Якщо вона скаже за тебе слово, ніхто тебе не займатиме… Ет, я знаю, як ти до цього ставишся… Ну що, збираєш валізи?

Лада замислилась. Поїхати звідси? Це просто. Справді — жодних зусиль. Це буде просто іще одна поразка. Одна з безлічі подібних поразок. І, можливо, остання…

— Коро… Згода, я піду до Варги.

— От і добре… — кивнула тітка Кора, ховаючи усмішку.


***

Якось я запитала в Аманти, що робить її такою принадною для глядача. Вона розсміялась і відповіла: просто чари. Але ж чарів не існує, заперечила я. Що ж… я була у тому віці, коли хотілось заперечувати. Так, сказала вона, не існує. Але глядач про це не знає.

Я тоді мало що зрозуміла. Яка різниця — знає чи не знає? Якщо у тебе немає рушниці, ти не зможеш вистрілити. Потім вже я збагнула — якщо твій опонент вірить, що рушниця є, може, і стріляти не доведеться…

Значить, головне — переконати глядача в тому, що ти маєш рушницю, тобто право чинити так, як тобі заманеться?

Колись я добре знала одного актора на ймення Лукаш Пере. Знала, означає, працювала разом з ним, іноді на гастролях ми пили з однієї склянки і перевдягалися в одній гримерці. Цікаво, що попри це, між нами не було жодних інших стосунків, окрім товариських. Не знаю, певно, коли ти регулярно бачиш людину у спідньому, щодо неї вже не може виникнути ніяких романтичних ідей. Втім, Лукаш був талановитим актором, ще й привабливим чоловіком до того ж; іноді бувало так, що за місячні гастролі він встигав звабити десятки зо два прихильниць мистецтва. Жінки просто їли Лукаша очима… Особливо ж, коли він з’являвся на сцені в образі Проклятого Лицаря, коли, зодягнений у скривавлені лати, він виводив своїм глибоким баритоном:

…О пристрасте! Мій біль, моя провина,

Кривава ніч розкаяння мого!

Ми тоді ще загадували, хто ж першим атакує Лукаша після вистави. Пам’ятаю, я дивувалася, навіщо це їм? Невже ці численні прихильниці не розуміли різниці між Лицарем, епічним героєм, і нашим Лукашем, котрий страшно хропе вночі, коли нап’ється? Таке було враження, що і справді не розуміли. А може, не зовсім так… Проклятого Лицаря зіграло вже, мабуть, більше сотні різних акторів, тож цей драматичний персонаж був набагато більше ніж реальна людина — він був богом, котрий втілювався у своїх обранців… Таких як наш Лукаш. Справді, зав’язати інтрижку з втіленням бога — то вже унікальний, екстатичний досвід…

Отож, публіці потрібні обранці богів. Такі, що мають на собі якийсь знак обраності — голос, погляд, манери… Ось про що, певне, говорила Аманта: поводься так, наче ти і є втілення божества, і глядачі відчують себе мирянами у Твоєму храмі… Нажаль, мені ніколи не вистачало на це зухвалості.


***

Ніхто не знав, де живе відьма. Ніхто не ходив до неї, — вона приходила сама, коли вважала за потрібне, як приходить злива чи посуха. Дехто мабуть і вважав її стихією, незбагненною і байдужою. Ті, хто так вважав, помилялися менше за інших… Втім, Крива Варга завжди приходила вчасно. А от коли виникала потреба її знайти, слід було покладатися на вдачу — або ж на бажання самої Варги — в селі казали, що знайти її помешкання може лише той, кого відьма бажає бачити.

Чи хотіла вона бачити Ладу? Це видавалося сумнівним, оскільки, швидше за все, Варга не знала навіть про її існування. Вже смеркалося, а Лада так і не з’ясувала, де живе ясенівська відьма… Вона спинилася на узліссі, втомлено присівши на вкриту мохом колоду, дістала з клунку пляшку з рештками води. Чи має сенс іти далі?

Схоже, ніч сьогодні не буде такою ясною, як минула — місяць тривожно блимав з-за рваного курива хмар, а холодний вітер наповнював ліс бентежними зітханнями та шурхотом. Лада, занурена у власні думки, лише зараз усвідомила, що блукання нічним лісом наодинці — не така вже й хороша ідея. Нехай їй не зустрінеться жодних вороже налаштованих мешканців лісу, завжди можна перечепитися через колоду або зайти у мочарі. Та й зрештою, просто заблукати. Якщо це вже не сталося.

Не звична до життя в горах, Лада погано розрізняла схили, гайочки та галявини — для неї ліс був лабіринтом, який сам направляє мандрівника туди, куди йому заманеться… Втім, вона не могла зайти далеко від людського житла, і найгірше, що могло з нею трапитись — це ночівля на сирій землі, а зранку обов’язково з’ясувалося б, що до села залишалося лише кілька кроків.

Лада роззирнулася. Навколо неї, мов чорничний кисіль, загусли млисті сутінки; здалеку пролунав тоскний погук нічної птахи… Намагаючись стримати поштовхи первісного страху перед темрявою і хащами, Лада вирішила шукати дорогу додому.

Однак, химерний лабіринт лісу не бажав відпускати її. Минуло ще години дві, остаточно стемніло, і Лада вже серйозно роздумувала над необхідністю вибрати місце для ночівлі, коли десь попереду зажеврів вогник.

Підійшовши ближче, Лада розгледіла хатинку, не схожу на жодну з будівель Ясеніва. Здавалося, цей будиночок запозичений з іншої країни, іншого часу, а можливо навіть, з іншого світу. Хатка була старою і вже трохи похиленою, але стояла міцно, спираючись на потужні дерев’яні балки, які піднімали її на метр над землею. Гостроверхий дах хатини був критий червоною хвилястою черепицею; на одному зі скатів даху випиналося вікно, обриси якого вписувалися в крівлю величезним круглим оком з тяжкою повікою. З іншої сторони будинку здіймалася в небо невисока башта-димохід. Вікна в будиночку тьмяно світилися.

Лада обійшла хатинку, прислухаючись. Зсередини долинали голоси — лункий баритон і м’який дівочий альт, велася тиха некваплива бесіда. Лада, яка вже була вирішила, що знайшла-таки помешкання Кривої Варги, змушена була змінити думку. То що ж, навіть якщо це не оселя відьми, можливо, їй дозволять перечекати тут ніч. Все краще, ніж спати, скоцюрбившись на холодній землі.

Трохи нервуючи, Лада постукала. Розмова стихла, почулися тяжкі кроки, і невдовзі двері відчинилися. Стара жінка, яка з’явилася на порозі, не могла бути ніким іншим, як відьмою.

Так принаймні, здалося Ладі. Складно сказати, що саме переконало її в цьому… Чорні вогники очей на старечому обличчі, сиве розпущене волосся, темна сорочка до п’ят, намисто з кісточок та пір’я… Не кажучи ні слова, стара кивнула, запрошуючи Ладу до помешкання.

Всередині було тьмяно і моторошно: ледве-ледве світився вогонь, випростовуючи по низькій стелі примарні тіні, мерехтливо освітлюючи припнуті до стін в’язки трав і грибів, скриню та вкриту смугастим коцом лаву. Стара сіла на лаву коло вогнища, пропонуючи гості ослінчик навпроти.

Лада мимохіть роззирнулася у пошуках людей, які вели розмову лише хвилину тому. Нікого. Більш того, розміри помешкання виключали те, що люди могли перейти до іншої кімнати або десь заховатись. Ладу відразу ж охопило відчуття якоїсь ірреальності, на мить їй здалося, що вона таки заснула в лісі, а тепер бачить химерний сон…

Стара уважно розглядала її своїм пекучим чорним поглядом.

— Камінь на дорозі, камінь на порозі… — нарешті промовила вона тихим надтріснутим голосом, примусивши Ладу здригнутися.

— Я, власне, — спробувала пояснити Лада, — шукала оселю Варги…

Відьма відсторонено кивнула.

— Стежка, яка нікуди не веде, і світло в гущавині, яке ніхто не бачить. Навіщо це тобі?

Лада серйозно замислилась, чи стара, бува, не зрушила глуздом.

— Я сподівалася, Варга зможе мені допомогти…

— Сподівалася? — відгукнулась відьма, — Чому?

— Мені так сказав Васлав Боро, — наважилась Лада, — Якщо він помилявся, то тоді… Тоді я піду.

— А, Васлав… — Крива Варга зітхнула, — Завжди він дає поради… І хто лише його просить?


***

Соломон Крокус насилу відволікся від особистих переживань і похапцем зазирнув до своїх нотаток. Є ще кілька запитань, які він мусить задати авторові "Кварти харизми"… Намагаючись удати безтурботність та повну зосередженість на предметі дискусії, пан Крокус навіть ковтнув зі склянки, наповненої для нього гостинним господарем. За мить господар мусив плескати його по спині, бо поважний оглядач, не очікуючи такої концентрації етилену, трохи не вдавився.

— Ег-гмм, Стеф, в мене ще є запитання по четвертій частині твоєї монографії, "Магія і артефакти". Тут ти говориш, що властивість "збільшувати значимість" можуть мати не лише люди, але й предмети. Про який рівень предметної взаємодії тут йдеться?

Стеф Боро пошкріб, схоже, ще звідучора неголене, підборіддя.

— Хороше запитання, Соломоне. Лише беззмістовне. Звичайно, що йдеться про всі три рівні взаємодії — харчову, речову та інформаційну. Іноді, хоч це вже радше курйоз, ці рівні можуть взаємозаміщатись… Ну, наприклад, використання частинок одягу для приготуванні зілля у магічних обрядах "контагіозного" типу. Але мова зовсім не про це. Моєю метою було привернути увагу до передавання пасіонарності "у спадок" за посередництвом предметів.

— Тобто, артефактів?

— Ну звісно. В цьому ж якраз і полягає різниця. Артефакт — це, умовно кажучи, предметосимвол, річ, яка поєднує в собі означуване і означення. Приміром, каблучка або корона. Або книга. Навіть, якщо вже ти згадав про рівні взаємодії, це може бути страва або напій, якщо вони мають свій особливий ритуал вживання.

— Ти вважаєш, що будь-який артефакт здатен "передавати пасіонарність"?

— Не здатен, Соломоне, а лише має потенціал. Скажімо, ти мешкаєш у будинку, в якому колись жив Фауст. Цей факт може стати символом для тебе і навколишніх, лише якщо ви знаєте про це. У такому разі, ті, хто знає про "особливості" твого помешкання, саме цим і будуть пояснювати твою удачу або нещастя. Ти, таким чином, неначе "успадковуєш" легенду. Дехто на цьому навіть непогано заробляє…

При словах "будинок Фауста" пан Крокус здригнувся. Уже вдруге у сьогоднішній бесіді його колишній колега мимохідь зачіпав болючу для нього тему. За інформацією, котру надав йому приватний детектив, дружина пана Крокуса зустрічалася зі своїм коханцем у готелі, який мав назву "У Фауста".

— А ти звідки знаєш? — не витримав пан Соломон.

— В сенсі, звідки? — насмішкувато звів брови Стеф Боро, — Як ти думаєш, звідки беруться умоглядні побудови? Це просто геніальний здогад.

— Ну добре. А що, коли це брехня? Тобто, що, коли артефакт несправжній? — з раптовою злістю проказав пан Крокус, — Якщо тобі всучили підробку? Чи отримаєш ти тоді свою порцію легенди?

Пан Боро заусміхався, мовби чекав цього запитання.

— Звісно. Доки ти думаєш, що артефакт — справжній. Доки всі так вважають. Як я вже казав, дійсності не існує, Соломоне.


***

— Не думаю, що мені варто втручатись, — сказала відьма, розвертаючись до вогню.

Лада зітхнула з полегшенням. Вона вже не бажала ніякої допомоги від Кривої Варги. Насправді, вона не хотіла мати справу з тим, чого не розуміла, чого, може навіть, трохи боялась.

— Ти боїшся… — кивнула Варга, немовби читаючи її думки, — Як ти гадаєш, хто я?

— Ви… — Лада розгубилась, — Ви — та, кого ясенівці шанують як гм… знахарку.

— Я знаю, що вони кажуть. А що думаєш ти? — з притиском запитала стара.

Лада замислилась, підшукуючи коректне формулювання. "Несамовита стара відьма" якось не вдавалось їй надто адекватним. Вогонь, корячись рукам Варги стрельнув іскрами і запалав яскравіше. Відьма сиділа до гості у півоберта, і раптом Лада усвідомила, чому обличчя старої здавалося їй трохи знайомим — так би, певно, виглядала її мати, якби дожила до такого поважного віку. Відьма поволі обернулася до дівчини.

— Ну?

— Я думаю, ви просто інша, не схожа на своїх гм… односільчан… і ви не хочете бути такою як вони. Я не знаю, наскільки те, що вони кажуть — правда, але я думаю… їм потрібна така як ви, щоб вони могли відчувати свою відмінність від вас і спільність між собою.

Крива Варга розсміялася — різко, мов старий захриплий крук.

— Ти всюди шукаєш причини, навіть там, де їх нема. Ну гаразд… А ти б хотіла бути, такою, як я? Ти б хотіла бути іншою?

Лада відчула, як все всередині захололо. Іншою — значить самотність? Значить, шанобливий страх? Приховане презирство? Навіть якщо так… А що в неї є зараз? Зараз вона не така, але й не інша… Вона — десь посередині, втрачена, не в силі зробити вибір…

— Хочеш спробувати? — тихо запитала стара.

— Можливо… — промовила дівчина, почуваючи себе так, ніби наосліп стрибає в каламутну воду, — Що ви маєте на увазі?

— Я можу зварити для тебе одне зілля… А, я бачу, що ти чула про женихів, так? Ні, не лякайся, я не збираюсь тебе труїти, нащо мені? Я знаю спосіб дати тобі те, чого ти завжди бажала. Силу. Силу бути іншою…

Дівчина глибоко вдихнула. Відчуття нереальності знову накрило її п’янкою хвилею, примушуючи світ обертатися в такт примовлянням Варги, котра дістала в’язку якихось трав і заходилась наповнювати казанок.

…Зварю я чар-зілля

З шалу божевілля

Пристрасті п’янкої

Із луни гірської

Ще доллю до краю

Струмінь водограю

Молодої крові

Мрії світанкові…

Лада слідкувала за її рухами у якійсь прострації, немов не розуміючи, де вона, і що відбувається. Можливо через задушливу атмосферу помешкання Варги, може, через власну втому після блукання лісом, вона відчувала приємну апатію. Хотілося лише сидіти так, не ворушачись, спостерігаючи за танком вогню і хвилями пару, який здіймався над казанком. Невдовзі хатою попливли духмяні пахощі полонини літнього полудня… терпкий тривожний запах осіннього лісу… божевільний аромат весняного саду — яблуні, груші, вишні…

… Доки місяць сяє

Зілля дозріває

А як наді мною

Згасне день луною

Я наллю частунку

Чарівного трунку…

Вона незчулася, як, заколисана примовляннями старої відьми, заснула просто на незручному ослінчику коло вікна.


***

…а ще вони мають владу над іншими. Не знаю чому, але люди самі дають їм цю владу. Владу і шану. Шанобливі пси під лавкою м’ясника…

Мені боляче згадувати про це, але я сама була жертвою цих самовпевнених богорівних недолюдків. Передусім, моя кохана мати, вона робила зі мною все, що їй заманеться — знущалася, принижувала, залякувала. І лише зрідка гляне привітно, а для мене наче зоря сходить… А потім знов за старе. Іноді я думала — може вона нещасна, може її ніхто не розуміє, не підтримає, ніхто не любить — крім мене… І я витримувала все — її п’яні істерики, депресії, її випадкових коханців, котрі залишали в квартирі запах скислого гриму і дешевих цигарок. Витримувала, бо сподівалась одного дня стати такою як вона. Намарне… Як я не розуміла? Той, хто витримав стільки принижень, ніколи не матиме пошани інших. Я довіку носитиму на чолі тавро — тавро паскудного ницого раба, готового на все заради ласки хазяїна…

А потім був Януш, мій прекрасний лицар без страху і совісті. Він був потрібен мені, бо був для мене недосяжним, як і Аманта, таким же гордим і самовпевненим. Він був всім тим, чого мені бракувало, і, отримавши його, я сподівалась здобути його зухвалість і силу. Може я не так вже і помилялась, і все це могло би бути моїм, якби він любив мене… Та навряд. Ніхто не дасть тобі влади над собою, просто тому, що йому тебе шкода. Але він встиг звикнути до мого захоплення і поклоніння, і тоді він відкрив для себе смак катування…

На щастя, ця історія вже давно позаду. П’ять, шість років минуло? Вже й не пригадую… Але, думаю, мені це пішло на користь. Поволі я зрозуміла, що у влади є інша сторона — маючи владу, скоро починаєш зловживати нею, а потому влада вичерпується, як вода зі старої криниці. І що тоді? Лише брязкіт коновки об суху землю…


***

А потім настав ранок. Вона збагнула, що лежить на жорсткій холодній постелі, відчула, як щось шкарубке вп’ялося в спину, не даючи повернутись на бік. Відривши очі, Лада побачила перед собою стос голок і гілля, крізь яке звитяжно пробивався гриб-червоняк на цупкій сірій ніжці… Сонячне проміння, зеленкувате, немовби вимочене в лісному повітрі, пестило червоний капелюшок гриба, іскрило на вогких стеблинках трави, лягало теплими плямами на щоки…

Лада позіхнула і сіла. Чому вона прокинулась тут, на постелі з моху й трав, коли засинала в хаті Кривої Варги? І чим, власне, закінчилася справа з відьминим зіллям? Чи пила вона щось? Чи ні? Навряд чи стара жінка могла відтягти її сюди власними силами… Невже вона дійшла сюди у несвідомому стані і тепер нічого не пам’ятає? А може… Може, вона ніколи і не була в помешканні Варги? Може, це все приверзлося їй у тривожному сні на цьому незручному ложі?

Вона стиснула пальцями скроні. З нею ніколи такого не траплялося раніше… Отак переплутати сон і дійсність? Дивно. Однак, в це доведеться повірити, адже поки що ніякого іншого пояснення на думку не спадає…

Зрештою, Лада підвелася і, розтираючи затерплий бік, почимчикувала зарослим ожиною пагорбом. Як вона і передбачала, невдовзі її погляду відкрився вузький видолинок, загороджена тином толока, де паслося кілька сонних скуйовджених коней, та бита дорога, що, петляючи, вела до Ясеніва. Дорога лише звалася так, а насправді була двома паралельними рівчаками, залишеними тут численними підводами з хмизом та дровами. Йти нею було не надто зручно, хоч і швидше ніж лісом; Ладі знадобилося якихось півгодини аби дістатися тітчиного будинку.

На її подив, Кори не було вдома, натомість, в хаті хазяйнував вуйко Петрусь, тітчин чоловік, який щойно повернувся з пасовища на полонині. Петрусь повідомив, що Кора пішла в село "подбати про забаву". Ця подія якраз і привела вуйка до Ясеніва, — він повернувся, залишивши замість себе лише молодого помічника, — хоч переважно, чабани верталися до села лише восени. Повідомивши про це, вуйко підхопив два цебра і подався до сусідської криниці набрати води на день.

На якийсь час Лада залишилась сама. Вона вмилася і зварила собі кави, втім, іти на ґанок не наважилась. Якщо ясенівці і далі плекають бажання влаштувати їй "оглядини", то не варто було зайвий раз муляти око… Її спроба отримати заступництво Кривої Варги, швидше за все, не мала успіху. Отож, можна було почати готуватися до від’їзду. Що ж… В місті їй не буде набагато гірше. В місті навряд чи хто повірить, що вона теревенила з мерцями о нічній порі… Лада усміхнулася, уявивши собі, як розказує про це директору театру, і як він хапається за телефонну слухавку, набираючи номер знайомого психіатра…

До речі, що ж то за забава така, що змусила чабана повернутись з полонини? Можна було б спробувати дізнатись — так чи так, вона вже налаштувалася їхати, отож, зайва допитливість їй вже не зашкодить. Лада рішуче підвелася і рушила до "серця" Ясеніва — невеличкого майдану, де Шлях перетинався з безіменним потічком, куди виходило помешкання старости, крамниця, церква і шинок. Десь там Лада і сподівалася зустріти тітку Кору.

Вона не помилилась. Навіть більше того — на майдані зараз можна було знайти більшу частину ясенівців. Там кипіла робота з облаштування майбутньої забави — кілька засмаглих чоловіків встановлювали широкі столи просто посеред Шляху, жіночки металися між хатами, носячи якийсь загадковий скарб в величезних баняках, парубки підкочували до столів черевасті діжки і майстрували поміст для музик.

Лада швидко вихопила з натовпу тітку Кору, яка гаряче сперечалася про щось з дружиною старости, підійшла ближче, привіталася. Дружина старости, пані Кушнір, ще нестара жінка, яка кохалася на картатих сорочках і яскравих хустках, якось сторожко глипнула в сторони Лади і швидко відійшла мовби по нагальній справі.

— Коро, я мушу з вами порадитись, — розпочала Лада, — Я ходила до Варги, та слід зізнатись, не знаю, чим це закінчилось… Мабуть, я все ж таки мушу збиратись, так?

— Ні, — хитнула головою Кора, насмішкувато оглядаючи Ладу, — Не мусиш. Все гаразд.

— Як це? Коли це вона встигла? Я ж тільки-но звідти!

— Ну? А де ти була вчора?

— Як, де? — не зрозуміла Лада, — Тут, звісно. Вислухувала останні плітки, а потім блукала лісом у пошуках помешкання баби Варги…

— То було позавчора, дитино. Вчора ти десь пропадала, але натомість приходила Варга, говорила з дружиною старости. Тепер в селі тільки про те і мови, що стара Варга шукає собі заміну, і може статися, що це — ти і є.

Світ в черговий раз поплив в Лади перед очима. Невже вона проспала під смерекою цілу добу? І тепер іще… Стати сільською відьмою? Нічогенький іповорот в кар’єрі!

— Ви знов шуткуєте, чи що, Коро?

— Та наче ні… — задумалась тітка, — Варга не казала напевне, але цього було досить, щоби охрестити тебе її наступницею. Та ти не переймайся, ніхто ж тебе не силує… Ось прийдеш сьогодні на забаву, глянеш, що та як…

— А… Я хотіла запитати, чого б це раптом таке святкування?

— Те це… Заручини молодого Богара і Пави, дочки нашого старости.

— Он воно що… — Ладі чогось стало образливо, хоч наче її з Богаром не поєднувало абсолютно нічого. Втім, це не заважало їй жалкувати про таку можливість. Надто вже він був гарним. Вона не могла не жалкувати, хоч би навіть з естетичних міркувань.

— Ну то добре… — зітхнула вона, — Я чимось можу допомогти?

— Та ми вже майже скінчили, — заусміхалась Кора, — І, крім того, чи не думаєш ти, що тобі, майбутній відьмі, дозволять втручатись у смаження дерунів?

— Ну, мабуть ні, — розгублено мовила Лада, — То що ж, тоді я не буду заважати, піду, повештаюсь околицями…

— А що ж, піди повештайся, теж діло, — насмішкувато мовила тітка Кора.

Лада розсіяно кивнула і розвернулась аби йти до хати. Тут її погляд зупинився на стрункій юнацькій статурі — об’єкт їхньої розмови, красень Богар, ішов повз, обережно несучи невеличку дубову діжку. Лада зробила все можливе аби їхні путі перетнулися. І вони, що не дивно, таки перетнулися.

— Добридень, Богар! Вітаю з, е-ее, святом…

— Дякую, Ладо, — він рвучко розвернувся до неї, сяйнувши доброзичливим усміхом, — Ти, я чув, говорила з Варгою?

— Так, наче…

— Ну і яка вона?

В його очах світилася допитливість хлопчиська, котрому розказали, що до міста приїхав цирк зі слонами. Лада усміхнулась.

— Вона — інша. Стара мудра жінка. Хоч і трохи з вивихом, ну, ти розумієш…

— Мабуть. От і Пава так каже — Варга ж приходила лікувати її сестру, яка була заслабла того тижня…

— Е, Богар, а що це в тебе за діжка? Лише не кажи, що то олія…

— Ні, звісно, ні. Це — вино з льохів Старої Вежі, пан Смерч передав нам його до свята.

— А воно не…?

— Та ні, це — файне старе вино. Я колись куштував його — давно, коли ще Грин брав шлюб з Лесею Постав. Але ти їх, мабуть, не знаєш… Слухай, Лада, приходить сьогодні на забаву — буде вино і смажений кабанець, ми джаз-банду запросили з долини… Кажуть, навіть пан Смерч прийде. Не те щоб я цього хотів, але вже нехай. То прийдеш?

— А чого ж ні, якщо вже запрошуєш…

Вона з соромом усвідомила, що кокетує з ним, з цим прямодушним красивим хлопчиськом. Ну то й що? Невже не можна?

Лада не помітила погляду Пави, яка стояла неподалік. Вона судомно зціпила зуби, розглядаючи як ця заїжджа відьма безсоромно залицяється до Богара. Її нареченого. Відьма — вона здатна просто так, легко, відібрати її щастя… Але ні, нехай там що, Пава цього не дозволить. Навіть відьми можна позбутися, якщо знати як…


***

— Є ще один фактор збільшення значимості, про який я зумисне не говорю прямо в своїй монографії аби залишити місце для допущень… — промовив пан Боро, — Втім, в ній міститься досить посилань і натяків, так що я сподівався, може, ти — хоча, певне, дарма сподівався — так от, я очікував, що ти звернеш на це увагу. Передай мені будь-ласка, ще льоду. Дякую.

Пан Крокус механічно передав господарю синю бляшанку із залишками потрощеної криги. Він розмірковував над власною дилемою, тож монографія вже якось відійшла на другий план. Якщо Стеф Боро знає про його особисті проблеми, то ці збіги — натяки, умисні чи ні. Якщо ненавмисні, то залишається лише питання, звідки Боро про це відомо… А от якщо навмисні, то… Соломон Крокус губився в здогадах. Він просто не розумів, навіщо це Стефові — вони ніколи не були друзями, але й особливими ворогами теж не були. Тоді що? Пан Крокус поклав собі за мету, аби там що, з’ясувати мотивацію Стефа Боро.

— Ти взагалі, рідко про що говориш прямо, Стефе, — розпочав пан Соломон, — Мені навіть здається, в цьому якраз і полягає причина твоєї популярності. Ті, хто не розуміє, про що мова, думають, що ти володієш якоюсь таємницею, а от, хто знає — заповнюють твої пробіли власним знанням. Так?

Пан Боро примружився.

— Отож, за твоєю логікою, найбільшу "потужність" матиме текст, який складається із суцільних лакун?

Пан Соломон не чекав такого повороту. Та, власне, після кількох ковтків гарячого його мислення втратило колишню динамічність, і він вже не встигав за польотом думки "майстра парадоксів".

— Гаразд, мушу визнати, твоє вміння зводити все до абсурду не знає рівних, — пробубнів він.

— Е, тепер я розумію мотивацію Мопса і компанії… — зітхнув пан Боро, — Якщо не розумієш, обілляй брудом… dust thou art to dust returnest…

— Це ти до чого? — насторожився пан Соломон, намагаючись збороти владу зеленкуватого шотландського змія.

— Та вже ні до чого. Втім, у своїй попередній сентенції ти все ж таки підійшов близько до того, що я мав на увазі. Таємниця, Соломоне — ось один з основних інгредієнтів влади.

— Згоден… — мовив пан Крокус, — Таємниця, якщо вона приховує щось справді значиме.

— Та зовсім не обов’язково! — пан Боро підхопився з місця і закрокував по кімнаті, — В цьому якраз і полягає сенс вправи. Якщо ти не маєш нічого значимого — зроби вигляд, що володієш ним. Але — ні слова про те, що це. Люди самі вигадають це за тебе, створять "тіло" таємниці з власних страхів і бажань… які насправді — одне й те саме!

Стеф Боро повернувся на своє крісло і, задумливо промимривши "одне й те саме", долив собі ще віскі.

— Отож, ти в черговий раз створив ідеологію містифікації, — підсумував пан Соломон. І тут його осяяв геніальний здогад — він зрозумів, як можна вивести Боро на чисту воду… — В теорії, Стефе, це все звичайно, звучить переконливо, а от як на практиці? Ти сам, часом, не пробував перевірити власну гіпотезу?


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6